Після офіційної заяви віце-президента США Венса про закриття теми мирних переговорів питання припинення війни для України наразі офіційно завершене. Це, на думку автора, найгірший з можливих сценаріїв, оскільки фокус зміщується лише на військове протистояння та виснаження ресурсів.
Обговорюється, наскільки політичні обіцянки щодо розвитку власного виробництва протиповітряної оборони за останні роки відповідали дійсності — а реалії боїв демонструють постійні «прильоти» на територію України, в тому числі по стратегічних об'єктах. Прогнози щодо власного ракетного виробництва (наприклад, обіцянка випускати сім ракет на день) викликають питання про практичну реалізацію, потребу імпортних компонентів та ризики з логістикою.
Особливої уваги потребують удари по енергетичній інфраструктурі, які залишають регіони без світла та ставлять під сумнів ефективність вкладених у захист об'єктів мільярдів гривень. Поради влади щодо підготовки до блекаутів зводяться до індивідуальних рішень для населення, не вирішуючи системно проблему.
Автор критикує переважання піару і фантазійних обіцянок над реальними діями, наводячи приклад віри суспільства у масове виробництво ракет, посадку мільярда дерев та створення космічних військ. Пояснюється, чому ці наративи «спрацьовують» на довірі людей, хоча дійсного контролю та перевірки реалізації бракує.
Розглядається зміна формату війни на проксі-війну, де Україна стає полігоном для реалізації інтересів третіх сил, а основну ціну у вигляді російських ударів і втрат платить саме українське населення. Обговорюється філософія нового підходу Заходу: максимальне виснаження держави-агресора через тривалі бойові дії чужими руками і ресурсами.
Автор наголошує: якщо офіційна мета — воювати для ослаблення Росії, то цю правду мають чесно озвучити, адже саме українське населення стає основним ресурсом цієї стратегії.
У підсумку аналізується психологічний стан суспільства, глибина віри у владу, обіцянки та необхідність критичного мислення щодо перспектив війни та оборонної політики.
