Новини про можливі переговори щодо завершення російсько-української війни останнім часом лунають дедалі частіше. Проте, навіть незважаючи на активні дискусії, реальних переговорів між Росією та Україною не ведеться — на порядку денному, радше, питання тиску на українську сторону, зокрема з боку США, аби підштовхнути її до капітуляції.
ЗМІ повідомляють: Україна нібито готова відмовитись від курсу на вступ до НАТО в обмін на угоду щодо припинення війни. Ці чутки супроводжуються резонансними заявами західних і українських політиків, які декларують наближення моменту укладання мирної угоди. Так, президент Фінляндії Олександр Стуб вважає, що нині ми знаходимося ближче до мирної угоди, ніж будь-коли за чотири роки, а переговорний процес ведеться по кількох ключових документах: мирний план, гарантії безпеки для України і відбудова країни.
Однак поряд із оптимістичними очікуваннями українське суспільство повинно залишатися реалістичним: якщо і йдеться про критичність моменту, то насамперед через спроби змусити Україну до компромісів, що обмежують її суверенітет. Аналогію з Мюнхеном 1938 року наводить канцлер Німеччини Шольц: зменшення суверенітету країни є типовою умовою переможеного у війні. При цьому російські офіційні особи відкрито заявляють, що поточний "переговорний процес" — це тільки етап до масштабнішого конфлікту.
У рамках неофіційних зустрічей у Берліні президент України Володимир Зеленський, за даними Reuters, запропонував відмову від НАТО заради кінця бойових дій, натомість сподіваючись отримати багатосторонні гарантії безпеки, передусім від США та європейських партнерів. Однак питання виникає щодо реалістичності таких зобов'язань — навіть ратифікована домовленість у Конгресі США не гарантуватиме військової участі американської армії у разі нового нападу Росії.
П'ята стаття НАТО, на яку посилаються українські офіційні особи, не містить прямої вимоги до країн-членів забезпечувати збройний захист союзника; це — опція, а не обов'язок. Сам факт поступок у питаннях альянсів ставить під загрозу український суверенітет. Усе це — спроба продемонструвати готовність України йти на складні компроміси заради миру, тоді як Росія жодних поступок не декларує, а вимагання капітуляції звучать прямо з вуст її дипломатів.
Реальний переговорний процес блокується незмінною позицією Росії неприймати жодних змін до власного плану, а для України навіть юридично неможливо відмовлятися від територій. На цьому фоні зростають і внутрішні проблеми: кадровий дефіцит у війську, складна ситуація на фронті та недостатня підготовка до тривалого спротиву.
Підсумовуючи: війна найближчим часом, імовірно, не завершиться. Україна має будувати стратегію на довгострокову протидію агресії, реформувати армію й економіку, а також не допускати ілюзій щодо реалізації ідеалізованих сценаріїв миру. Останнє слово, як завжди, — за українським народом і солдатом.
