Кінець весни 2024 року приніс українцям складні питання: що далі? Автор аналітичної розмови підкреслює – цю весну пройдено під знаком очікувань на дипломатичні ініціативи, можливий фікс війни, а також ілюзій про «перемогу» в класичному її вигляді. Реальність, однак, виявилась більш жорсткою: активізація повітряного терору, рекордна кількість дронів і ракет, нові модифікації «Шахедів», технічна перевага ворога, відсутність достатньої західної допомоги і сумнівні перспективи швидкої перемоги або миру.
Автор говорить про суспільну апатію, втому і неспроможність багатьох реалістично оцінювати ситуацію. Він критикує владу за популізм й відсутність чіткого плану, підкреслює зростання суспільної фрустрації та поширення «мовчазної» позиції аморфної згоди. Всередині країни відбувається замкнуте коло – гонитва за ілюзіями, розчарування, нові болючі компроміси, і знову повернення до вихідної точки.
Західні аналітики, на яких автор часто посилається, апелюють до того, що повернення до кордонів 1991 року наразі виглядає нереалістичним, «перемога» замінилась метою – вижити, зберегти країну, призупинити тотальну руїну. Тривають фази війни – сухопутна і повітряна, і навіть Київ залишається небезпечним, незважаючи на сучасні системи ППО. Проти України використовується комбінований удар безпілотників і ракет, а всі потужності ППО обмежені.
Підкреслюється, що саме зараз має бути прямий діалог з суспільством щодо нових цілей держави, а не просто чергова хвиля пафосу. Це складно для влади, яка через майбутні вибори уникає непопулярних рішень, перекриває недолік стратегії патріотичною риторикою. Проте в умовах війни на виснаження країна потребує чесного розрахунку ресурсів, сценаріїв, мінімізації ризиків і турботи про виживання громадян.
Автор порушує тему докорінного перегляду всієї політики, закликає позбутися відчуття «соромно переглядати цілі», бути безсоромно реалістичними та цінувати життя. Захід бачить Україну як «колючого дикобраза», стратегічний рубіж Європи, але готовий підтримувати лише доти, доки не виникає прямої загрози йому. Українське суспільство має навчитися думати про гірші сценарії, планувати майбутнє навіть у безвихідних умовах, зберігати індивідуальність і готуватися до тривалої невизначеності.
Підсумком аналітики стає заклик до внутрішньої сміливості: позбавитися ілюзій, визнати нову реальність і розробити власні відповіді на запитання «і що тепер?». Бо лише прозорість, індивідуальне мислення і відверта розмова можуть допомогти вистояти в період глобальної турбулентності.
