Масштабна політична криза розгортається довкола спроб ліквідувати два ключові антикорупційні органи в Україні — НАБУ та САП. Ці інституції є лакмусовим папірцем для нашої євроінтеграції й західної підтримки, особливо в умовах війни. Збереження їхньої незалежності — критично важливий фактор для міжнародної довіри.
Попри публічні заяви про «перемоги», ситуація є складнішою: нові законодавчі норми дають право слідчим органам входити до житла підозрюваних без судового рішення чи ордеру, що ставить під сумнів принципи недоторканості приватного життя й презумпції невинуватості.
Питання поліграфа стало популістською ідеєю, яка подається як боротьба з корупцією, але перевірки мали б проходити вищі державні службовці, а не лише детективи НАБУ. Водночас у законі збережено вплив Генпрокурора на САП — спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що створює ризики політичного впливу на хід антикорупційних розслідувань. Генпрокурор отримує широкі повноваження, зокрема звільнення прокурорів із різних мотивів та перескерування справ між органами в умовах воєнного стану.
Збереження принципу багатьох слідчих органів і зміни до спірів щодо підслідності означають, що Генпрокурор може отримати доступ до матеріалів багатьох антикорупційних справ. Це створює підґрунтя для потенційного тиску та загрозу незалежності таких розслідувань.
У підсумку, ситуація довкола спроб ослаблення антикорупційних інститутів стала показником кризи українського парламентаризму. Сучасна система ухвалення рішень у Верховній Раді демонструє брак балансу між гілками влади й самоповаги депутатів, що, в перспективі, може негативно позначитися на реформах та співпраці із західними партнерами.
