В Саудівській Аравії Мохамед ібен Салман зосередив усю владу у своїх руках, що дозволяє йому безперешкодно впроваджувати масштабні реформи без необхідності рахуватися з виборами чи опонентами. Його план Vision 2030 передбачає інвестування сотень мільярдів доларів з метою диверсифікації економіки країни і зменшення залежності від нафти. Мегапроекти включають штучні острови, курорти, промислові зони, культурні ініціативи, виробництво електромобілів.
Такий підхід, коли економічне зростання стає основою легітимності влади, характерний і для інших автократичних режимів. Подібні моделі застосовують монархи Перської затоки, деякі африканські лідери, а також публічні фігури у напівдемократичних державах, орієнтуючись на Китай та Сінгапур. Автократія дозволяє владному центру швидко приймати рішення та залучати інвестиції, але водночас створює ризики надмірної централізації та слабкої конкуренції.
В Африці, зокрема в Руанді та Ефіопії, авторитарні режими активно впроваджують економічні реформи. В Руанді президент Пол Кагаме створив централізовану державу, що інвестує у дороги, школи й лікарні, паралельно відкриваючи економіку для привернення інвестицій. В Ефіопії прем'єр Абій Ахмед лібералізував валютний ринок та започаткував реформи з підтримкою МВФ і Світового банку, маючи на меті прозорість та стабільність фінансів. Аналогічно, у В'єтнамі нове керівництво посилило підтримку приватного бізнесу та інвестицій, а НДП Данг Тханг Лам скоротив державне регулювання й спростив умови для іноземних інвесторів.
Дослідження свідчать, що в довгостроковій перспективі економічне зростання в автократіях відставало від демократій у середньому на 0,75-1%. Попри стрибки на початку реформ, темпи уповільнюються через концентрацію ресурсів серед еліт і проблеми з конкурентністю. Часто державні компанії домінують над приватним сектором, а офіційна статистика може завищувати економічні успіхи.
Приклади Саудівської Аравії, Руанди, Ефіопії свідчать, що масштабні інвестиції та централізоване управління дозволяють швидко мобілізувати ресурси й реалізовувати національні проекти, проте створюють такі проблеми, як нестача приватних інвестицій, уповільнення реформ, державний борг та перевантаження соціальної інфраструктури.
У підсумку країни з автократичною моделлю економічного розвитку нині часто змушені балансувати між централізацією та частковою лібералізацією, аби забезпечити довгострокове зростання в умовах змінної демографії та глобальної конкуренції.
