Ще у 2015 році, коли Китай опинився у дефляції, влада вдалася до різкого фінансового стимулювання та скорочення надлишкових потужностей. Значна частина ресурсів, близько 900 мільярдів доларів, була спрямована на програми житлового будівництва. Це реально оживило економіку і допомогло уникнути дефляційної спіралі.
Зараз же ситуація виглядає схожою, однак замість масштабних фінансових вливань уряд робить ставку на стримування надвиробництва і контрольований розвиток. Ці заходи змушують компанії підлаштовуватись під попит, однак споживчий попит залишається слабким, а боргове навантаження Китаю перевищує 300% ВВП. Більше не працює і просте збільшення кредитування, адже ключова ставка вже низька.
Китай має труднощі з повторенням старих рецептів через зміну структури економіки, перенесення надвиробництва у нові сектори, такі як електромобілі та відновлювана енергетика. Замість державних підприємств ці сфери представлено приватним бізнесом, контроль за яким складніший і дорожчий.
Держава намагається стимулювати внутрішнє споживання, пропонуючи підвищення пенсій, зниження медичних внесків, додаткову підтримку сім'ям, але поки що ці заходи обговорюються більше теоретично. Програми для стабілізації ринку нерухомості також не дають очікуваного ефекту через уповільнення попиту і старіння населення.
Ще один шлях – масштабні інфраструктурні проекти, однак вони вже не мають такого потужного впливу як раніше, а ефект відбудови розтягнений у часі. Існує і проблема непродуктивних підприємств, які тримаються на дотаціях і дешевому кредиті, але не сприяють інноваціям та зростанню.
Аналітики сходяться на думці, що без більш однозначних реформ, які дали б більше економічної свободи домогосподарствам і підприємствам, Китай ризикує надовго увійти в етап стагнації. Переломним може стати осінній пленум Компартії, який визначить подальшу стратегію держави.
Таким чином, сучасна криза у Китаї вимагає нових підходів до стимулювання попиту і реформування економіки, щоб уникнути затяжної дефляції і повернутися до сталого зростання.
