Останні події навколо санкцій проти Росії висвітлюють складні політичні ігри в США та Європейському Союзі. Незважаючи на регулярні голосні заяви, реальне впровадження нових санкцій наштовхується на опір та торги серед лідерів.
Президент США Дональд Трамп демонструє транзакційний підхід: він обіцяє нові обмеження тільки коли країни НАТО припинять купівлю російських енергоносіїв, що є майже неможливою умовою. Водночас у Конгресі США немає одностайної підтримки більш жорстких санкцій. Сенатори-республіканці опиняються між позицією президента й потребою швидких рішень щодо допомоги Україні.
У Європейському Союзі система одноголосного ухвалення рішень дозволяє окремим країнам, зокрема Угорщині та Словаччині, блокувати нові санкційні пакети або домагатися поступок в обмін на голосування. Енергетична залежність цих країн від російського газу робить процес ще складнішим, а політична воля до економічного тиску слабшає напередодні ключових виборів у Європі.
Попри численні обмеження, Росія адаптується — переорієнтовуючи торгові потоки, створюючи альтернативні маршрути з постачання нафти та газу через треті країни. При цьому санкції щодо третього кола, зокрема Китаю, можуть нести значні економічні ризики й для самих ініціаторів.
Ефективність санкцій знижується через розрив між риторикою та реальністю їх впровадження. Західному світу складно досягти відчутних результатів у боротьбі з агресією в умовах глобальної торгівлі та корпоративних інтересів. Цей розрив підсилює сумніви у спроможності санкцій залишатися ключовим інструментом стримування.
