Останні події в Україні вкотре підняли тему корупції, монополізації влади та особливостей політичної системи країни. Автор розмірковує, чому окремі рішення влади, такі як призначення посадовців у непрозорий спосіб, не викликають здивування та як це пов’язано з природою «природної держави».
Він звертається до аналізу Дугласа Норта про те, що в країнах із неефективною державною структурою реальні механізми керування часто відрізняються від прописаних у законах. В Україні прийняття рішень нерідко відбувається не у Верховній Раді, а в неформальних місцях, без публічних дискусій чи коаліцій. Причиною цього називається монополізація влади та відсутність конкурентного політичного процесу.
Автор визнає певні позитивні зміни та спроби реформ у таких сферах, як «Укрнафта» або платформа «Дочейн» для військових, однак загалом вважає, що реформи залишаються недооціненими. Він підкреслює важливість незалежних антикорупційних органів і судебних розслідувань щодо зловживань, особливо в умовах воєнного часу.
Наводяться порівняння з досвідом Південної Кореї, де навіть серед економічного дива відбувалися гучні корупційні скандали та судові процеси щодо екс-президентів. Це має надихати українське суспільство не втрачати віри у перспективи розвитку.
Основний висновок—Україна лишається транзитною демократією, де одночасно існують як чесні ініціативи, так і залишки минулої системи. Громадянське суспільство, незалежні органи та поступові реформи мають стати базисом переходу до відкритої та прозорої держави.
Автор закликає не демотивуватись та підтримувати незалежні органи, а також вимагати від влади прозорості, відповідальності та реальної боротьби з корупцією навіть під час війни. Крок за кроком країна здатна просуватись вперед навіть у складних історичних умовах.
