Автор матеріалу розмірковує над класичною суспільною дилемою під час війни — протистояння між адептами війни та її противниками. Протистояння цих двох парадигм, навіть у найважчі часи, вважається ознакою здорового суспільства; небезпечною є лише відсутність балансу між ними.
У країнах, які переживають війну, завжди актуальні питання: якою має бути роль державника, хто і як приймає доленосні рішення щодо продовження чи припинення війни. Автор підкреслює дисонанс між раціональними аргументами противників конфлікту й інспірацією прибічників продовження бойових дій.
В українському випадку драматизм ситуації посилюється з огляду на особу лідера і політичні реалії. Обговорюються відсутність досяжних військових цілей, перевага виключно інтересів влади над суспільними потребами, а також надмірна ілюзія вибору між перемогою та завершенням війни, яку культивує політичний клас та інформаційна політика.
Важливу роль у визначенні курсу країни відіграє суспільна думка: згідно з соціологічними даними, більшість українців висловлюють запит на компромісне вирішення війни, частина — на її "замороження", і лише меншість підтримує боротьбу до перемоги. Проте культура виживання, некрокульт, підміна раціональних очікувань героїзованими наративами — серйозно впливають на суспільне сприйняття ситуації.
У підсумку автор порушує важливе питання: чи не варто переосмислити пріоритети, спираючись на раціональність і цінність збереженого, а не лише на відплату за втрачене. Це заклик до глибшого переосмислення суспільної дилеми в умовах тривалої війни.
