У виступі обговорюється роль соціології та суспільної думки у державних рішеннях під час війни. Автор зазначає, що шість років на думку народу звертали мало уваги, і суспільство стало лише ресурсом для війни. Тепер апелювання до громадської думки виглядає нещиро, а соціологічні опитування часто використовуються як показник підтримки, хоча на практиці ці думки мало впливають на хід прийняття рішень владою.
Зазначається, що у питаннях війни важливішим є погляд саме тієї частини населення, яка буде безпосередньо реалізовувати ці рішення та платити найвищу ціну. Вибірки загальних соціологій часто перекручені, бо враховують думки незадіяних груп, таких як пенсіонери чи жінки, що не беруть участь у бойових діях. Автор стверджує: реальність така, що соціологія не впливає на ключові політичні рішення у воєнний час, і акцент має бути на відповіді тих, хто залучений до війни напряму.
Оглядаються й парадокси соціологічних опитувань: в умовах тиску люди часто дають відповіді, що узгоджуються з домінуючою позицією, а не з власною думкою, що створює "ефект лицеміра". Автор вважає, що в нинішній ситуації чесніше надати державі змогу приймати рішення без апеляції до думки суспільства, оскільки зазвичай такі рішення ухвалюються у вузькому колі владців і не відображають справжнього настрою більшості.
