Сьогодні Україна переживає глибоку кризу парламентаризму, яка має як тактичні, так і стратегічні причини. Основною проблемою залишається втрата суб'єктності парламенту, скорочення фінансових ресурсів, криза монобільшості та вплив зовнішніх чинників – війни і корупційних процесів.
На початку каденції монобільшість складала понад 228 депутатів, проте зараз фактично працює лише приблизно половина, а низка депутатів готові скласти мандати. Причинами цього стали зниження олігархічної ренти, військовий стан, посилення антикорупційного контролю з боку НАБУ та інших органів. Крім того, механізм прийняття рішень у парламенті значно ускладнився через втрату централізованих важелів впливу з Офісу Президента.
Традиційні форми функціонування парламенту – групи впливу, фінансові патрони, неформальний лобізм – поступово втратили своє значення. Зараз система стикається з обмеженням ресурсів для підтримки депутатів, у тому числі фінансових, що ускладнює їхню здатність представляти інтереси своїх виборців. Водночас спроби вирішити кризу шляхом страху, тиску або фінансових стимулів виявилися нерезультативними.
Вихід із ситуації експерти вбачають у перезавантаженні парламенту, впровадженні прозорої системи фінансування депутатів, зменшенні кількості обранців та підвищенні зарплат, але ці заходи не гарантують повного вирішення проблеми. Необхідно забезпечити, щоб до Верховної Ради потрапляли люди з реальною підтримкою виборців та чіткою мотивацією до державотворчої роботи.
Криза парламентаризму – це виклик для системи української влади в умовах тривалої війни та суспільно-політичної трансформації. Від дієздатності та прозорості парламенту залежить стабільність державного управління, можливість ухвалювати важливі закони й контролювати виконавчу владу. Подальша еволюція політичної системи України передбачає пошук балансів між потребами оборони, антикорупційної боротьби та демократичного розвитку.
