Перший урок промови – це питання суб’єктності України. Україна та її народ не були суб’єктами у Другій світовій війні: українці змушені були воювати від імені іншої держави – Радянського Союзу, який у світі ототожнювали з Росією. Внаслідок цього внесок українців у перемогу приписували Росії навіть за межами радянської ідеології.
Другий аспект – це ставлення до радянського солдата: задля спільної перемоги ним легше було пожертвувати, ніж воїнами власних демократичних країн. Сьогодні відбувається зміна поколінь, втрачається «щеплення» проти війни, яке суспільство отримало після двох світових війн. На зміну гаслу «ніколи знову» приходить ідея «можемо повторити». Загроза війни знову сприймається як засіб вирішення проблем не тільки в Росії, а й у світі загалом.
Автор промови наголошує, що історія Другої світової доводить: у протистоянні демократії та авторитаризму перемагає демократія. Але на прикладі 1941 року показує, як близькою була перемога авторитаризму в Європі, і як європейські демократії могли би не вижити без втручання США та чисельних жертв з боку СРСР.
Сьогодні, підкреслюється у промові, Україна не має «демографічної машини», щоб самотужки захищати європейську демократію, яка наразі під загрозою через зміцнення ультраправих та ультралівих. Соціуми втрачають імунітет не лише проти війни, а й проти авторитаризму. Якщо тенденція не зміниться, за десять років європейська демократія може повторити долю 1930-х.
Вирішенням проблеми доповідач бачить у створенні нової спільної моделі безпеки Європи – від Лісабону до Харкова, від Анкари до Одеси. Необхідно добитися справедливого завершення війни в Україні, реформувати підходи до безпеки, налагодити роботу із суспільством за допомогою сучасних інформаційних технологій та усвідомити спільні ризики. Лише так Європа зможе уникнути втрати політичної суб’єктності та не стати заручником зовнішніх сил.