Партія Китаю ввела нові обмеження на витрати своїх чиновників. Дорогі прийоми, алкоголь, розкішний відпочинок і їжа — все це більше не дозволено. Такий режим жорсткої економії не новий, але цього разу він став ще суворішим. Формально такі заходи мають свідчити про те, що партія служить народу і викорінює марнотратство. Але експерти вказують: насправді йдеться про економічні складнощі та накопичені борги на місцевому рівні.
Китай останніми роками демонструє зростання ВВП на рівні 4–4,5% і зберігає стабільний профіцит зовнішньої торгівлі. Однак цифри можуть вводити в оману. Більшість державного боргу КНР — це позики не центрального уряду, а саме місцевої влади. Для покриття своїх витрат регіональні чиновники використовують схеми непрямих запозичень через спеціальні компанії (LGFV). Така практика дозволяла приховувати справжній обсяг боргів, який, за оцінками МВФ, може сягати 120% ВВП.
Ключове джерело надходжень для місцевої влади — продаж прав на землю. Коли ринок нерухомості переживав бум, це забезпечувало доходи. Однак із приходом пандемії темпи зростання сповільнилися, продажі квартир впали, а разом із ними і надходження від землі. Банківська система Китаю серйозно залежить від зобов’язань місцевого самоврядування: дефолт навіть за невеличкою їхньою часткою може спричинити кризу банків.
Компартія намагається тримати ситуацію під контролем: реструктуризує частину боргу, пом’якшує обмеження на офіційні запозичення. Проте основною відповіддю стала саме економія на витратах чиновників. Це не лише символічний, а й цілком прагматичний крок, який має зменшити роздратування населення, що стикається з економічними труднощами.
Скорочення витрат уже вплинули на акції виробників товарів «першої необхідності» для партійних функціонерів — алкоголю та делікатесів. Проте справжньої стабільності такі заходи не забезпечують: потрібна глибша реформа системи фінансування місцевої влади, аби уникнути нових фінансових шоків. Китай продовжує балансувати між зростанням та ризиком боргової кризи. Ситуація демонструє вразливість моделей державного капіталізму і потребу прозорості та реформ у фінансовій системі країни.
