Учасники обговорення згадують мотиви, які стояли за рішенням українських політиків під час підписання Будапештського меморандуму. Основним аргументом тоді виступав страх, що без міжнародного підтвердження суверенітету нова держава може не бути визнана великими гравцями, що загрожувало поверненням під вплив Москви. Підтвердження суверенітету розглядалося як важливий здобуток навіть ціною відмови від ядерної зброї.
Водночас експерти звертають увагу, що процес міжнародного підтвердження суверенітету запускає своєрідну «гонку верифікації». Вони іронічно зауважують: якщо одна країна отримує перепідтвердження, іншим державам також може знадобитися аналогічний статус, що створює небезпечний прецедент у міжнародній політиці.
Маніпуляції в переговорах стають все більш витонченими: формально прописані освітні чи економічні програми можуть приховувати наміри щодо русифікації чи обмеження суверенітету. Питання демілітаризованих зон чи швидке реагування на провокації використовується у якості легітимізації збройного втручання.
Особлива увага приділяється юридичній складовій запропонованих домовленостей: експерти наголошують, що небезпека багатьох пунктів угод стає очевидною лише в юридичному контексті, а політична відповідальність влади за такі рішення часто розмивається.
Політична динаміка навколо можливих мирних домовленостей супроводжується униканням персональної відповідальності чинними лідерами, які часто передають питання на розгляд парламенту чи виносять їх на референдум. У підсумку, незалежно від особистостей, наступна влада буде змушена визнавати вже підписані угоди.
Колективна, а не особиста перспектива політичних рішень є основною умовою для довгострокової стабільності й безпеки в Україні, вважають учасники дискусії.
