У цьому випуску робиться гострий розбір московської ліберальної опозиції, зокрема її відомих представників, таких як Катерина Шульман. Автор підкреслює, що, попри сучасну риторику російських "лібералів", суть їхньої позиції часто залишається імперською, а їхня бездіяльність подається як громадянський подвиг.
На тлі війни проти України відзначається відсутність чіткої моральної позиції щодо російської агресії. Вказується, що діячі так званої ліберальної опозиції рідко засуджують злочини російського режиму, уникають теми повернення окупованих територій Україні та розглядають себе більше як жертв режиму, а не його співавторів.
Автор гостро критикує концепцію відсутності колективної відповідальності й наголошує, що реальна опозиція повинна не лиш говорити, а активно протистояти системі, в тому числі підтримкою українських сил. Піддається аналізу позиція щодо внутрішніх процесів в Україні, яку представники розопозиції часто характеризують як "анократію", згущуючи фарби стосовно нібито неспроможності української державності.
Виділяються історичні паралелі і маніпуляції термінами, а також те, що більшість лібералів після переїзду на Захід не змінюють свою позицію щодо агресії Росії, продовжуючи апелювати до "гібридності" московського режиму й уникати засудження країни-агресора.
Зрештою, зазначається, що позиція бездіяльності, яка подається як опір, фактично сприяє збереженню поточної системи, а зовнішня інтелектуальність російських лібералів не дорівнює їхній реальній опозиційній діяльності. Автор підсумовує, що справжня зміна прийде лише в разі відмови від імперського мислення та визнання необхідності деколонізації держави.
Завершення матеріалу підкреслює потребу активної позиції та реальної дії як єдиної альтернативи співучасті у злі через мовчазну згоду.
