Останні роки війна в Україні поступово змінює свою ідентифікацію у світі. Спочатку українці сприймались як беззахисна жертва, якій масово допомагали, але з часом риторика змінюється й Україна виглядає вже не лише жертвою, а й стороною, яка активно веде війну. Це вплине на глобальне відношення до конфлікту та змусить змінити комунікаційну стратегію.
На думку експертів, Україні слід було довше утримувати наратив про беззахисну жертву, адже така позиція викликає більше співчуття, допомоги та політичного карт-бланшу на компроміси. Вибрана ж стратегія «ми все самі» призвела до того, що тепер світ сприймає Україну не лише як того, кого атакували, а й як сторону, що опирається й навіть наступає.
Експертка констатує величезну різницю між українським героїчним наративом й ментальністю західних суспільств, для яких війна — це лише виняток із норми, а життя, стабільність і прагматизм — основа. Поки українці бачать сенс у самопожертві та героїзмі, Захід просто живе далі, дозволяючи собі мандрувати, споживати й радіти життю.
Захід сприйме вибір України залишитися в «вічній війні» як добровільний, і підтримуватиме морально та матеріально, аплодуючи «нації героїв». Але війну це не завершить, а українці залишаться заручниками парадигми постійної боротьби.
Тим часом у внутрішньоукраїнському дискурсі досі майже не говорять про залучення миротворців і мало аналізують досвід постгероїчних суспільств. Ця розбіжність загрожує перетворити героїзм на безрадісний маргінес, в якому світ готовий захоплюватись, але не намагається його змінити.
Переосмислення ролі жертви, відмова від оспівування війн і прагнення жити для майбутнього — критично важливі для того, щоб Україна не залишилася у власній героїчній ізоляції.
