Автор розмірковує про феномен масового захоплення Олександром Усиком в Україні, називаючи це явище усикоманією. Він привертає увагу до того, що ідолопоклонство переможцям, незалежно від їхнього ідеологічного бекграунду, є типовою рисою українського суспільства та ознакою його інфантильності і колективної короткої пам’яті.
Зазначається, що переможців не судять, навіть якщо вони мають проросійські погляди або пов’язані зі скандальними релігійними чи політичними течіями. Олександр Усик, на думку автора, є прикладом такої постаті: попри ідеологічну близькість до «русского міра» та зв’язки з Московським патріархатом, суспільство це ігнорує на фоні його тріумфів у боксі.
Автор згадує конкретні приклади поведінки Усика, такі як участь у заходах, організованих проросійськими політиками, та висловлювання, які викликали суспільний резонанс. Водночас підкреслюється, що у суспільстві мало критичного і вимогливого ставлення до публічних осіб, а перемоги часто виправдовують всі попередні огріхи й суперечливі вчинки кумирів.
Загалом матеріал закликає до більшої зрілості та вимогливості щодо суспільних кумирів і осмислення їхніх дій не лише за ознакою перемог, а й ідеологічних цінностей та моральних позицій.
