У березні цього року напруженість навколо Ірану та блокади Ормузької протоки різко вплинула на світовий ринок нафти. США під керівництвом Дональда Трампа втягнулися у військову операцію, яка призвела до значного зростання цін на нафту та загального напруження в регіоні.
У відповідь Трамп звернувся до інших країн, зокрема до Китаю, закликаючи Пекін надіслати свої військові кораблі для відкриття протоки. Китай, який імпортує значну частину нафти з цього регіону, утримався від прямої участі, обмежившись закликами до миру та дипломатії. Офіційна позиція Пекіна – заклик до припинення вогню та деескалації.
Для Китаю ця ситуація вигідна: він отримує іранську нафту зі знижкою, а судна під китайським прапором проходять, тоді як інші затримуються. Китай має великі запаси нафти та може дозволити собі не втягуватися у конфлікт, ухиляючись від ризиків і політичних втрат.
Така тактика дозволяє Пекіну зберігати статус посередника у регіональних конфліктах і торгівельних спорах. У той же час американське втручання у регіон полегшує Китаю стратегічне маневрування у інших питаннях, зокрема в Індотихоокеанському регіоні та у відносинах із США.
Торгова війна між Вашингтоном і Пекіном торік супроводжувалася підвищенням тарифів на китайські товари та обмеженням імпорту американської продукції до Китаю. Одночасно Китай започаткував ембарго на рідкоземельні метали, важливі для американської промисловості, зберігаючи сильні позиції у глобальних ланцюгах поставок. Перемир’я не змінило суттєво розстановку сил.
Для Китаю небажання втручатись у конфлікт навколо Ірану є обґрунтованою стратегією, яка дозволяє отримувати вигоди без зайвого ризику та втрачати статус нейтралітету у складній геополітичній ситуації. Натомість США змушені адаптувати свою політику, враховуючи небажання ключових гравців, зокрема Китаю, втручатися напряму.
